Таланти Льюїса Керролла аж ніяк не обмежувалися лише літературою. Він був ще й математиком, який протягом чверті століття читав лекції в Оксфорді, і дияконом англіканської церкви. Але мало хто знає, що Льюїс Керролл був ще і фотографом.
Він займався фотографією самовіддано і досягнув великих успіхів у цьому мистецтві. І це за часів, коли аматорська фотографія тільки зароджувалася і була певною ознакою дивацтва. Адже в ті роки таке захоплення вимагало від фотографа-любителя чималих зусиль, ніж сьогодні потребує професійна фотозйомка. Він захопився цим у 1856 році, коли його друг пояснив йому мокрий колодіонний процес. 
Льюїс Керролл став першим з портретистів, хто привніс у фотографію природність і невимушеність. У знімках Керролла-фотографа відображається його власний погляд на красу, - він бачив її у безпосередніх і щирих маленьких дітях, з якими дружив і для яких писав.
Як не дивно, але інтерес до фотографії у Льюїса Керролла був викликаний надлишком вільного часу і нестачею занять. У 1856 році, вже будучи викладачем Оксфорда, він пише в своєму щоденнику: «Написав дядькові Скеффінгтону листа із проханням дістати мені фотографічний апарат, бо хочу знайти для себе заняття, крім читання і писемної творчості…». І навесні того ж року він, разом зі колегою і теж фотографом-любителем Реджинальдом Саут, поїхав до Лондону і придбав таки фотоапарат. Куплена камера обійшлася у 15 фунтів - вельми серйозна сума для молодого викладача. До того ж, потрібні були різні, вже забуті нині аксесуари, - ванночки, колби, мензурки, а також магній для спалаху і найрізноманітніші реагенти для проявлення і фіксації.
Та й сам фотоапарат був аж ніяк не малий і не міг використовуватися без спеціальної триноги. Загалом, «єдина забава», як сам Керролл це називав, вимагала відомого самозречення.
Тим не менш, Льюїс Керролл займався фотографією двадцять чотири роки! Він зумів довести до сказу всіх своїх численних друзів, оскільки, за спогадами, скромний і сором'язливий у звичайному житті, Льюїс перетворювався в абсолютно нестерпну людину, варто було лише йому взяти до рук фотоапарат, - настільки він був одержимий своїм захопленням. Але це завдяки цьому захопленню, він залишив для нащадків безліч чудових фотографій, які і сьогодні виглядають дуже гідно, хоча то були романтичні роки фотографії, коли правила та художні рішення формувалися в основному практикою.
Спеціалізувався Льюїс Керолл на портретній фотографії, причому вважав за краще використовувати в якості моделей відомих персонажів (він навіть намагався отримати дозвіл сфотографувати королеву Вікторію) або дітей. За чверть століття дівчаток-моделей було багато, але найвідомішою, звичайно ж, є Аліса Лідделл - та сама, що стала прототипом Аліси з головної книги Льюїса Керролла.
Аліса була донькою одного з деканів Оксфордського університету, Генрі Лідделла, з яким Керролл познайомився також у 1856 році. На той момент Алісі було 4 роки, і вона була четвертою з п'яти дітей Лідделла. Незабаром Льюїс Керролл став другом сім'ї, а Аліса почала з'являтися на його знімках, бо була від природи невимушеною і артистичною водночас.
Сама вона потім згадувала: «Набагато цікавіше, ніж фотографуватися, було отримати допуск до темної кімнати і дивитися, як він проявляє великі скляні пластини». Для дитини це виглядало справжнім чаклунством.
За роки творчості Льюїс Керролл зміг стати одним із видатних фотографів свого покоління, чи не першим привносячи в портретну фотографію (особливо в дитячі портрети) природність, невимушеність і побутові сюжети. Це було не так-то просто, адже тодішня фототехніка допускала тільки довгі витримки, тож потрібно було переконати дитину завмерти у невимушеній позі на 15-20 секунд. Вельми нетривіальне завдання. Але результат, судячи зі збережених знімків, був того вартий. Льюїс Керролл був визнаний найкращим дитячим фотографом 19 століття.
Для своїх зйомок він обладнав в Оксфорді спеціальну повністю засклену студію, яка перебувала на даху будівлі деканату. Діти оксфордської професури обожнювали проводити час в його студії. Для них вона була справжнім раєм і дивом, в якому жили ляльки, ведмеді, жаби, кролики, миші, які стрибали, літали, плескали крилами. А ще тут були музичні шкатулки, криве дзеркало, шарманки, які видавали дивні звуки. Словом це була кімната чудес. Тут розігрувалися нескінченні трюки, а кожен візит супроводжувався несподіваними сюрпризами. Льюїс Керролл обожнював казку і казкову атмосферу, вона надихала його на імпровізацію.
Керролл-фотограф приділяв особливо багато уваги композиції. Жодної випадковості, жодної імпровізації, все продумувалося до дрібниць, особливо розташування рук. Його фотографії більше схожі на ікони, де теж немає нічого зайвого і все продумано. З цієї ж причини Керролл воліє фотографувати свою модель в повний зріст: так вона здавалася йому більш виразною.
Льюїс присвятив фототворчості майже чверть століття, але у 1880 році він раптом повністю припинив знімати. Чому так сталося, - точно не відомо і до нині. Можливо, через те, що на зміну мокрому коллодіонному процесу прийшов сухий, а Керролл вважав його нехудожнім. З фотографії пішла магія казки, коли фотографування перетворилося на щось механічне, - з неї пішли нерухомість, мовчання і зупинка часу, пішла магія процесу. Вісімнадцять років по тому, у 1898 році він помер, а всі зроблені ним дитячі портрети, за заповітом, були роздані родинам моделей.
Льюїс Керролл створив захоплюючу галерею портретів друзів і рідних, оксфордських колег, учених, прерафаелітів, різного роду знаменитостей, але перш за все - дітей, тих благополучних дітей заможного кола, звідки вийшла і всіма улюблена Аліса.
А в Київській Школі Фотографії, до речі, є курс «Психологія портрета», де можна набути практичних навичок зйомки, впевненості у собі і, найголовніше, навчитися набагато краще розуміти людей.