10 квітня 2026 року фотографка Alena Grom отримала Національну Премію ім. Т.Г.Шевченка за фотопроєкт «Вкрадена весна»!

«Для мене велика честь отримати Шевченківську премію. Я досі намагаюся усвідомити цей момент і по-справжньому його відчути. Вчора під час церемонії я хвилювалася, мабуть, більше, ніж будь-коли у житті. Тому що для мене це справді дуже важливо.Я щиро вдячна всім, хто був поруч на цьому шляху, хто підтримував і вірив.»

Колись Олена пройшла в КШФ курс репортажна фотографія і це для нас велика честь тому, що стільки фотопроектів, скільки вона зробила під час війни не зробив жоден фотограф України! Десятки фотовиставок про війну в Україні по Європі та США, десятки нагород в галузі фотографії, десятки перемог у міжнародних фотоконкурсах… Саме завдяки її роботі мільйони людей за кордоном побачили правду про цю нескінченну війну росії проти України! 

Про Олену Гром. Війна І весна. Текст: Олександр Ляпін

Олена Гром отримала Шевченківську премію за серію «Вкрадена весна». Дуже точна назва. Весна образ часу, який мав би настати: часу оновлення, легкості, майбутнього. Але цей час перервано, викрадено, відкладено.

Для мене це нагородження було приємною несподіванкою. Раніше сперечався з деякими колегами, які критикували Олену за те, що вона не придумала нічого нового, увійшла в традицію портретистів, що знімають людину в її життєвому середовищі, робить соціальний зріз. Іде за Августом Зандером, Волкером Евансом, Діаною Арбус… Олександром Чекменьовим тощо. Так, і це добре.

Гром підтримала і достойно продовжила традицію, випрацювала свій стиль, філософію, стала впізнаванною. Робить сильний акцент на текст не як на підпис і пояснення. Її тексти звучать голосами персонажів. Фрагменти пам’яті, інтонації, сповіді. Слова працюють як другий вимір образу. Вони відкривають те, що на зображенні залишається прихованим. Глядач опиняється у дивному стані: він дивиться на обличчя, читає історію, і раптом розуміє, що перед ним маленький фрагмент колективної психіки. Те, що переживає ціла країна.

У Олени Гром є невеликий проєкт, у якого немає початку і немає кінця. Він називається «Directions». Якісь люди допомагають фотографу знайти правильну дорогу і дістатися до кінцевого пункту цілим і неушкодженим. Вони жваво відгукнулися на питання і енергійно тикають пальцем в простір, ці чоловіки і жінки нагадують пам’ятники Леніну, який вказував товаришам вірний шлях, що привів нас в нинішній стан всього сущого. Але, згадаємо історію.

Олена виявилася в епіцентрі трагічних подій ще у 2014 року. Почалася війна, російська агресія. Її сім’я змушена була залишити свій будинок в Донецьку та почати жити на новому місці. У Олени відібрали все: батьківщину, будинок, бізнес, душевний спокій, віру в людей. Вона стала документальним фотографом, що знімає війну без бойових дій, війну, яка, як сірчана кислота роз’їдає буття простих людей, що опинилися в зоні обстрілу.

Неможливо описати словами ті чинники, які змусили її взятися за камеру і відправитися в сіру зону, напхану мінами, темними особистостями. Можливо, внутрішнім двигуном була прихована огида, що органічно виникла до того похмурого світу, поглинувши її минуле життя, і злість.

Хтось із вимушених переселенців, коли згадує втечу з палаючого будинку, говорив, що постійно відчуває, ніби крізь серце тягнуть колючий дріт.

Тоді, в Донецьку Олена зіткнулася з найнижчим проявом людського єства. Коли сусіди, таксисти, перехожі, знайомі, величезна кількість людей раптом перетворилася на моторошнуватих істот, кинувшись раптом полювати на все українське.

Вони раділи арештам, розстрілам, вони грабували… І Олену з сім’єю ледь не знищила ця отруйна хвиля. Незнання захищало, було стіною. Знання дало пристрасні відчуття сорому, відрази, болю, відчаю і бажання діяти. Допомогли волонтери. Почалися поїздки. Робота з ранку до ночі. Проєкт народжувався за проєктом.

В історії про Донецький аеропорт Олена зіштовхнула ностальгічні спогади з якоїсь віртуальної реальності, що відображає дійсність аеропорту, перетвореного війною в пекло і руїну. Вона зіставила фотографії мирного часу, зроблені нею в аеропорту, з чужими, знайденими в просторі інтернету, на яких видно гори зіпсутого металу, битого скла, розвалені стіни.

Можна думати, мріяти, що віртуальна реальність не справжня, її можна вимкнути, стерти і залишити тільки свою пам’ять, ілюзію. Олена бачила живий аеропорт, а цей, зруйнований, немов сон комп’ютера, можна вимкнути і повернутися в нормальне мирне життя. Жорстока гра пам’яті і реальності, віри і невіри в життя.

«Під час першого бою моя машина перебувала на стоянці аеропорту, її прошила кулеметна черга. Між боями машину вдалося вивезти. Знайдену в ній кулю я зберегла як пам’ять про подію. Аеропорт — це місце, куди повертаються люди, де тебе чекають, це символ будинку. При згадці про нього у мене завжди перехоплює подих. Проєкт був створений за кілька днів. Він виконаний в диптихах, як своєрідне цитування, і побудований на протиставленні часу, простору, ситуації», — розповідає Олена.

Вона відправлялася в фронтові міста і селища, з головою поринаючи в їхню буденність, перетворюючись в одну з мешканок напівзруйнованих населених пунктів, свою для місцевих, якій можна довіряти.

У наступному проєкті «Засоби навчання» Олена знімала дітей в інтер’єрах їх проживання. У знімках важлива кожна деталь. Ми спостерігаємо складну мімікрію, коли діти одягаються так, щоб злитися з навколишнім світом, стати майже невидимими, невідчутними. Швидше за все, це прояв захисної реакції, почуття самозбереження. Цьому їх навчила війна і бажання вижити. Страх як стимул виживання і як засіб навчання. Хлопчики і дівчатка дивляться в об’єктив, трохи напружено, вони виконують якусь історичну місію, зберігаючи образ і сутність місця і часу, яке переживають. Вони стоять як на розстрілі, за спиною стінка, їх очі дивляться пильно і трохи стомлено. Завдяки фотографу діти вдивляються в очі глядачеві, який немов прицілився в них. Вони витягнулися по стійці смирно і застигли, як пам’ятники пережитому страху, часу, місту, війні, собі, глядачеві, вони перетворюються в свідка драми, трагедії.

«…працюючи з матеріалом один на один, я побачила те, чого не помітила в поспіху: сиві пасма волосся у хлопчика, який втратив маму; затиснуті в кулачки руки дівчинки, яка розповідає, як вона ховається в підвалах разом c бабусею; хлопчик, що заїкається під час спогадів про обстріл; сльози на очах дітей. Це дуже важкий фото- та відеоматеріал. Я кілька місяців намагалася змусити себе працювати з ним. Дивлячись на цих дітей, я розуміла, що на їх місці могли б бути і мої», — згадує Олена Гром.

Чим довше вдивляєшся в знімки, тим сильніше гризе почуття, що в них щось замасковано, заховано, зашифровано. Код Апокаліпсису, тінь Армагедону. В одних фотографіях це проявляється сильніше, в інших завуальовано.

Така ж серія знімків під назвою «Утроба». І хоча від фотографій віє потойбічним жахом, серія розповідає про порятунок. У неї вітальний характер. Під час обстрілів люди ховалися в підвалах, льохах, копанках. Черево землі їх приймало, щоб залишити в себе назавжди або зберегти, відпустити, щоразу з відчуттям нового народження. Гром знімала матерів, які насмілилися народжувати під гуркіт вибухів в цих вологих, холодних підземеллях.

Діти двічі проходили межу, спочатку покидаючи материнське лоно, потім цегляно-земляну утробу. Фотографії як попіл, що вселяє надію, ледь розчинений відблиском від матового світіння осіб і тіл. Чорні діри черев поглинають світло. Грім підводить існуючу шкалу цінностей до межі, яка й визначає власне цінність або знецінені життя.

Фотографії фіксують і провокують формування нових людських відносин, нових людських починань. «Маятник» (світла серія) про те, що маятник дико бовтається між Танатосом і Еросом. Діти народжуються там, де не повинні народжуватися, світ валиться там, де не повинен руйнуватися. Діти народжуються для того, щоб відновити світ, але цілком можливо, щоб добити його остаточно.

Фотографії світяться. Вони монументальні, їх архітектура фронтальна, рельєфна і поєднує в собі гостру екстравертність з глибокою інтровертною нескінченністю. Скелети убитих будинків поєднуються з пухкими тільцями немовлят. Гром створює фотодокумент і водночас маніпулює, в якомусь плані передрікає як художник, і не уявляє, що саме передрікає. Остови вбитих будинків як скелети душ іх мешканців, образи їхніх доль, їх подальшого шляху. Це розбитий кістяк країни, в якій вони взялися існувати не по своїй волі. Немовлята перед руїною, над руїною, в руїні… Олена бачить майбутнє в безлічі граней, вимірювань, шарів. Її картини — питання, очікування, віра, невіра.

Війна має символічне значення — «бійня». Мистецтво здійснює культурне освоєння і засвоєння бійні, схрещуючи всі форми масових вбивств і страждань, народжуючи образи смерті, так чи інакше посилаючись на Апокаліпсис. Бійню завжди супроводжує жертва, яка стає такою в силу вільного вибору або відсутності такого.

У проектах Олени Гром жертви існують в умовах постійної небезпеки, вони активно пристосовуються до життя під пильним поглядом смерті, вони нічого не змінюють у своєму житті. Вони не втікають, не рятуються. Їх жертовність якоюсь мірою обумовлена інертністю і ще більшим страхом опинитися рибою, що позбулася рідного водоймища.

Фотографії фіксують відчай, настороженість і жах як звичку, констатують можливість життя в умовах, коли життя повинне зупинитися. У деяких населених так і сталося. Зображення стають музейними предметами. Проєкт слідує за проектом, рік за роком, нічого не змінюється.

Олена створює музей жертв, жертовності і бійні. Музей, це колишня реальність, або паралельна реальність. І фотограф розширює музей, показує його як суспільство, яке стоїть перед зображенням, поступово засвоює, перетравлює і втрачає інтерес до бійні. Музей з одного боку заспокоює віддаленістю подій, відчуженістю від них. І тому реакція фотографа — знаходити дедалі витонченіші і дошкульні ходи, і, уподібнившись патологоанатому, виймати з тіла бійні і демонструвати всьому світу свіжі факти, образи, історії. Її музей показує бруд світу, його причетність до бійні.

…Але в 2022 році сама реальність різко зламала цей повільний, майже музейний темп.

Повномасштабне вторгнення Росії раптово стерло межу між фронтом і тилом. Те, що раніше називалося «сірою зоною», розлилося по всій країні. Сіра зона стала Україною. У творчості Олени Гром ця подія не виглядає як різкий стилістичний поворот. З 2022 року вона створили біля 10 проєктів. Її ранні роботи виявилися пророцтвом про країну.

Війна перестала бути локальною трагедією і стала тотальним станом існування. Смерть стала середовищем. Тепер її фотографії про людей, які живуть всередині війни. У творчості Гром з’являється нова тема жертвоприношення як форма колективного існування.

У стародавніх культурах жертвоприношення мало сакральний характер. Люди вірили, що через жертву можна втримати світ від руйнування.

У сучасній Україні цей архаїчний механізм повернувся з жахливою буквальністю.

Тільки жертовником стала сама країна. Гром починає фіксувати людей, які існують у дивному стані між страхом і впертістю.

Фотографії Гром стають антропологічним дослідженням нової людської поведінки — поведінки суспільства, яке прийняло можливість власної загибелі і продовжує жити.

Це стан, який можна назвати постапокаліптичним сьогоденням. Міста виглядають як гігантські декорації, з яких раптово зникло життя. Але в кадрі з’являється людина і вся ця архітектура руїни раптом перетворюється на сцену. Гром часто знімає фігури фронтально, майже нерухомо. Люди стоять у просторі, як скульптури. Їхні тіла ніби зливаються з пейзажем руйнування. Це нагадує дивну форму камуфляжу. Людина і руїна стають одним тілом. Будинок втрачає дах, вікно вибите і погляд стає порожнім. Стіни розтріскані і доля теж розколота. Зникає різниця між людиною і ландшафтом. Війна робить людей геологічним явищем.

І все ж у цих роботах немає безнадії. Найдивніша властивість творчості Олени Гром.

Вона показує світ, який повинен був би розвалитися остаточно, але з якихось незрозумілих причин продовжує існувати. Іноді здається, що Гром фіксує стан матерії. Війна перетворює країну на своєрідну алхімічну лабораторію. Творчість Олени Гром набуває дедалі більш символічного характеру. Її роботи вже не можна сприймати тільки як документ української війни. Вони поступово перетворюються на щось більше. На архів людської витривалості. На каталог страху. На музей тих, хто живе в катастрофі. Музей ще не завершений. Його зали постійно розширюються. Фотографія додається до фотографії. Історія до історії.

Жертва до жертви. Але парадокс полягає в тому, що цей музей не про смерть.
Він про життя...

Втрачена весна

Весна лежить під землею, як мертва тварина. Зафіксований момент, коли світ зламався. Останки міст стирчать із землі і повітря пахне попелом.

Колись, в 1946 році фотограф Майкл Неш (йому приписують цей знімок) у Варшаві зняв іншого фотографа, який поставив перед руїнами рай на простирадлі: дерева, воду, будинок. Дешевий пейзаж, намальований швидкою рукою. Фотографічна декорація. Жінка з посмішкою сідає перед цим краєвидом, випрямляє спину, дивиться в об’єктив. Камера клацає. Життя вже прекрасне, війна закінчилася.

Але позаду місто виглядає як розпорений живіт. Архітектура нагадує персонажі з картин Влади Ралко. Каміння показують свої нутрощі. Ілюзія пригнічує. Фон не приховує руїни, він підкреслює її.
Теж саме у знімках Олени Гром. Весна - фантом. Порожня оболонка слова. Повернення витісненого. Людська свідомість намагається наклеїти на катастрофу гарну картинку. Сад. Небо. Траву. Квіти. Сонце. Яскраві, майже отруйні фарби. Пам’ять працює як іржа: вона повільно роз’їдає будь-яку поверхню. Для жінки з фото Неша війна закінчилась і вона щаслива бо декорація за спиною про майбутнє. Для персонажів Гром це лише хистка мрія, щось, що роз’їдає мозок бажанням повернути час назад. Їх обличчя застигліі, обезкровлені, погляд напружений страхом.
Люди ніби існують після внутрішнього апокаліпсису. Простір виглядає виснаженим. Світло падає так, ніби воно теж щось втратило. Світ після нервового зриву історії.

Апокаліпсис більше нагадує розкладання. Речі поступово перестають бути тим, чим вони були.
Гром робить холодний розтин часу. Вона розкриває історію так, як патологоанатом без сентименту розгортає тіло, із жорсткою точністю. Людина стоїть перед намальованим садом і знає, що дерева позаду несправжні. У цьому жесті є щось трагічне і водночас майже тваринне. Бо навіть коли світ розсипається, людина все одно намагається створити образ життя. Навіть якщо цей образ намальований на шматку брудної тканини. Навіть якщо за ним відчувається чорне провалля.

 

Нагороди

2026 Національна Премія ім. Т.Г.Шевченка за фотопроєкт «Вкрадена весна».

2025 Sony World Photography Awards 2025 / Шорт-лист / Виставка.

2024 L.A. Photo Curator: Global Photography Awards — «Де фотографія зустрічається з філантропією» / ФОТОГРАФ РОКУ.

2024 L.A. Photo Curator: Global Photography Awards — «Де фотографія зустрічається з філантропією» / Лос-Анджелес, США / «ТИСЯЧА СЛІВ» / Головний приз.

2024 London Image Festival / Лондон, Англія / Головний приз.

2024 Hollywood Best Indie Film Awards / Почесна згадка.

2024 Siena Creative Photo Awards / Сієна, Італія / Перше місце.

2024 International Photography Contest Category / 14-та премія international@picture.award / Фіналіст.

2024 KLPA International Portrait Photography Prize / Куала-Лумпур, Temu House, Малайзія / Фіналіст / Виставка.

2024 10-та премія International Jalon Angel Photography Prize / Архів фотографій Халона Анхеля у співпраці з Університетом Сан-Хорхе та Службою з питань культури / Абсолютний переможець у категорії «Портрет».

2024 International Photography Competition / Флоридський музей фотомистецтва / Флорида, США / Друге місце / Виставка.

2024 Fine Art Photography Awards / Професійний фотограф року / Головний приз.

2024 LensCulture Portrait Awards, Великобританія / Фіналіст.

2024 Шевченківська премія / Україна / Півфінал / Лауреат.

2024 Photography Award Finalists / Beautiful Bizarre Art Prize / Фіналіст.

2024 Xposure International Photography Awards / Шарджа, ОАЕ / Головний переможець фестивалю.

2024 Галерея Fish Eye / Париж, Франція / Виставка фіналістів премії IWPA.

2023 Silver Street Studios / Г’юстон / «Боротьба: Українські військові фотографи» / Виставка.

2023 INTERNATIONAL WOMEN IN PHOTO AWARD (IWPA) / Фіналіст.

2023 World Photo Annual від reFocus Awards / Бронза.

2023 Photometria Awards (суддя Мартін Парр) / 1-ше місце / Фіналіст / Греція / Виставка.

2023 LensCulture Portrait Awards, Великобританія / Фіналіст / Публікація, виставка.

2022 London International Creative Competition / Фіналіст.

2022 GOMMA PHOTOGRAPHY Grant / Фіналіст.

2022 Tokyo International Foto Awards / Золото.

2022 Tokyo International Foto Awards / Срібло.

2022 International Photography Awards «Best of Show 2022» (куратор д-р Марк Сілі) / Нью-Йорк / Виставка.

2022 International Photography Awards / 1-ше місце / Редакційна фотографія / Преса / Сучасні проблеми.

2022 Prix de la Photographie, Paris (PX3) / Золото в категорії «Портрет/Сім'я», золото в категорії «Портрет/Діти», 1-ше місце у категорії «Портрет» / Виставка.

2020 Kolga Tbilisi Photo / Категорія «Концептуальне фото» / Шорт-лист.

2020 COCA2020, Центр сучасного мистецтва / Фіналіст.

2018 Tokyo International Foto Awards / Срібло.

2018 International Photographer Of The Year, США / Друге місце.

2018 Kaunas Photo Star, Литва / Фіналіст / Виставка.

2018 LensCulture Portrait Awards, Великобританія / Фіналіст / Публікація, виставка.

2018 International Photography Awards, США / Почесна нагорода.

2018 PhotogrVphy Grant, США / Шорт-лист.

2017 10-й салон фотографії NBPC, Індія / Шорт-лист / Виставка.

2017 Kolga Tbilisi Photo, Грузія / Шорт-лист / Публікація, виставка.

2017 Photon Festival, Міжнародний фестиваль фотожурналістики, Іспанія / Шорт-лист / Виставка.

2016 PHOTOGRAPHY SALOON «STROM» / Срібна медаль Королівського фотографічного товариства / Виставка.

2016 LivePressPhoto, Україна / Бронзова медаль / Виставка.

2016 93-й Шотландський міжнародний салон фотографії / Шорт-лист / Публікація, виставка.

2016 Grand Photo Salon 2016, Україна / Шорт-лист / Виставка.

Фотопроекти

2025: Покоління

2024: Мавки. Камуфляж

2023: Вкрадена весна

2023: Темна Матерія

2022: Мистецтво жити у критичній зоні

2022: Цей Божевільний, божевільний світ

2022: Різанина в Бучі

2022: Між кордонами

2021: Крихкість

2019: Непотрібні речі

2019: Жителі міста троянд

2019: Золоте

2019: Школа виживання

2019: Холод

2018: Маятник

2018: Гербарій

2018: Утроба

2017: Ключі

2017: Засоби навчання

2017: Гіпоксія. Аеропорт

Я взяла участь понад 100 міжнародних виставок, зокрема персональних. Мої фотографії експонувалися по всьому світу: від Америки та країн Європи до Великобританії, ОАЕ, Японії, Австралії, Індії, Мексики, Куби, Малайзії та інших країн. Тут деякі з них: https://alenagrom.com/information/about/