Я вчилася на економістку й маркетологиню — а стала фотографкою й художницею.
Виїхавши з Києва, я багато років знімала Європу та Азію: пейзажі, тварин, обличчя — класичний словник свідка. Ці кадри друкували National Geographic, The New York Times, Le Figaro, The Guardian.
Спершу пандемія забрала можливість подорожувати — світ просто зачинився. А потім повномасштабне вторгнення забрало сенси, на яких трималося все, що я знімала доти. Щоразу, піднімаючи камеру до реальності, я відчувала фальш — або рану. І я почала будувати паралельний світ. Не щоб утекти, а щоб не втратити здатність робити сенс.
Це не було стилістичним рішенням. Погляд, спрямований назовні, обернувся всередину, і змінилося все — не лише що я знімаю, а і як. Сюжети лишилися ті самі, але яскраві конкретні сцени поступилися символічним композиціям, що зависають між абстракцією та фігуративністю, між фотографією та живописом. Логіка сновидінь, керована розмитість, поетична вага кольору. Неоднозначність стала інструментом, а нерозв’язаність — суттю. Мої роботи поводяться як живопис і читаються як сни.
Саме тоді, коли я робила перші кроки в дослідженні мистецтва, я знайшла Київську Школу Фотографії та курси Дмитра Богачука. Це дуже прискорило мій шлях у світ фотомистецтва — дало структуру там, де в мене була лише інтуїція, і мову, якою можна говорити про власні роботи.
Сьогодні серії «Nymphs 2.0», «Imagined Beginning», «Nature Study”, «Pastoral», “Snow Ball”, “Freefalling”, «Reverie», «Down the Rabbit Hole», а також соціальні проєкти «UNCORNERED» і «Stolen Language» живуть у галереях і на ярмарках Європи та США: Volta Basel, Artexpo New York, Haute Photographie, Photo Schweiz, персональні виставки в Раді Європи у Страсбурзі, у Цюриху, Люцерні, Берні.
Тим, хто лише починає:
Техніку можна опанувати за рік, а власний голос народжується тоді, коли наважуєшся знімати не те, що бачиш, а те, що відчуваєш. Не бійтеся неоднозначності — саме там починається ваше.
З теплом,
Юлія Віммерлін
juliawimmerlin.com | @juliawimmerlinart
