Від авторки: 400 автопортретів на довгій дорозі додому.
Довгий час моє тіло було не домом, а полем бою. Я розглядала його в дзеркалі як ворога — критикувала, ховала, порівнювала. Воно здавалося не таким, як треба, не таким, як має бути. А потім прийшла фотографія. І замість дзеркала — об'єктив. Замість самокритики — спостереження. Я стала дивитися на себе не очима страху, а очима світла й тіні. Вивчати форму, не оцінюючи. Зловила себе на тому, що в кадрі я — справжня. Вразлива, але сильна. Неідеальна, але жива.
Фотографія дала мені можливість бачити тіло не як набір недоліків, а як історію. Воно мене не зраджує — воно несе. І, можливо, я ще не до кінця його прийняла, але в кожному кадрі наближаюся до цього. До тихого, важливого примирення.
Перший автопортрет я зробила відносно недавно, коли зрозуміла, що реальність не об'єктивна, що моє відображення очима інших — це не безперечний факт, а викривлене заломлення. І з такою ж думкою я підходжу до знімання інших людей, тому завжди прагну відобразити їхні красиві виразні грані.
Люди складні, але цим і цікаві. Знімати люблю тоді, коли є іскра між двома, коли це не сценарій, не нав'язування поз (за що мені прилітало зауваження «мало режисури»). Коли можлива «жива» зустріч фотографа та моделі, кадр народжується сам, наче згори.
Поради собі самій і теперішнім новачкам (яких я бачу) будуть протилежно різними. Себе я б просила бути сміливішою, не боятися когось збентежити своїм об'єктивом, не втрачати момент через власні страхи. Зараз я спостерігаю покоління безстрашних самовпевнених особистостей, для них не актуальні питання сумнівів. Молодих початківців я б просила бути більш фундаментальними, ґрунтовними, вимогливими до себе, розвивати глибину та змістовність у своїх роботах.
Фотографія прийшла в моє життя замість малюнка, як спосіб створювати картини швидше і в будь-яких умовах (у період раннього материнства, коли усамітнитися з олівцем просто неможливо). А зараз в мені визріває ідея поєднати малюнок і фотографію в один твір. Цікава ідея, можливо, займуся цим, коли мені не потрібно буде щодня думати, що приготувати на вечерю великій родині 😆🤪
https://www.instagram.com/azasaam/
Післямова від фотошколи: Автопортрет – це не селфі.
Автопортрет як художній жанр здавна слугував для митців засобом глибокого самодослідження, дозволяючи зазирнути у власну ідентичність, психологію та емоційний світ. Використовуючи себе як об'єкт спостереження, художники в усі часи прагнули зазирнути в себе й зафіксувати мінливість свого «Я», передаючи внутрішні переживання та стан буття.
Цей акт самозображення часто виходить за межі простої фіксації рис обличчя. Фотографія перетворюється на своєрідний щоденник душі та тіла. Самовіддано використовуючи цей метод, Юлія Опря опиняється в компанії таких вельмишановних митців, як от:
Франческа Вудман (Francesca Woodman), Ральф Юджин Мітьєрд (Ralph Eugene Meatyard), Сінді Шерман (Cindy Sherman), Вівіан Маєр ( Vivian Maier), Ганна Вілке (Hannah Wilke), Елеонора Антін (Eleanor Antin) Carving: A Traditional Sculpture (1973), Клод Каюн (Claude Cahun) та, якщо згадувати також художників, Егон Шіле (Egon Shile).
Через призму особистого досвіду, автопортрети стають потужним інструментом для дослідження людства загалом. Адже фотографічне ствердження (кадр) завжди вписано в сучасний контекст; в рамку культури. Оточення проступає крізь кадр як відображення, але рівною мірою кадр і зумовлюють.
Кожен акт зображення, навіть найінтимніший, несе в собі відбиток соціальних, культурних та історичних акцентів нашого часу. Таким чином, індивідуальне в автопортреті, може висвітлювати універсальне: теми гендеру, суспільних ролей, смертності та взаємодії між особистим.
Яскравим прикладом такого багатогранного підходу до автопортрета є творчість Франчески Вудман. Вона фотографувала себе, часто оголеною, в дивних, сюрреалістичних сценах. Її роботи були «анти-авто-портретами», народженими в театрі жіночого я. Вудман використовувала власне тіло як поверхню для дослідження фотографічних процесів, маніпуляцій та спотворень, що дозволяло їй спостерігати, як відчуття власного «Я» тече, динамічно трансформується від зображення до зображення.
Вудман свідомо відмовлялася від класичного портрета, обрізаючи або приховуючи обличчя, розмиваючи форму або затуляючи суто портретні деталі, приховує індивідуальність. Її використання розмиття, довгих експозицій та руху створювало «примарний ефект» анонімного духа, натякало на тілесне розчинення. Це підкреслювало минущість і критикувало «фіксовану природу» гендерних та художніх кодів.
Такий підхід ми знаходимо і в фотографічній галереї образів Юлії Опрі, яка перетворює особисту рефлексію на універсальне висловлювання про тіло, ідентичність і візуальну репрезентацію.
Галерея фотографки.
